Пушкін фестивальний

Восьмий незалежний фестиваль російського документального кіно, який проходив 9-11 жовтня 2015 року в Нью-Йорку, завершив свою роботу показом фільму про Пушкіна Pushkin is Our Everything.
Олег Сулькін від команди журі вручив режисеру Майклу Бекелхаймеру (Michael Beckelhimer) спеціальний приз. Також медаллю та дипломом нагородили автора представники Пушкінського товариства Америки, підтвердивши безсмертну тезу Аполлона Григор'єва «Пушкін – це наше все».
Фільм торкнувся болючої нерв проблеми, пов'язаний з міфом про великого поета і тим, як він працює в сучасній ситуації.
Режисер інтуїтивно визначив собі роль своєрідного медіатора між академічною та масової пушкіністікі, яку він час від часу зіштовхує в інтерв'ю, але отримує тканину з єдиним змістом.
Особливо вдалися уривчасті «маячні сюжети» мультиплікації, що використовуються в рекламному бізнесі сучасної Росії, з безжальним сарказмом експуатують образ поета в комерційних цілях. Проте тема «класичного Пушкіна» не знімається, а претендує на допоміжний матеріал для навчальних курсів славістичних відділень, що саме цінно. Авторський голос звучить англійською мовою, тоді як поліфонічність шанувальників є на екрані російською.
Відокремити Пушкінський міф від реального людини і різниці його сприйняття в історії - завдання непросте. Вона впирається в питання ментальності, самоіндентефікаціі, етнічної свідомості і т. Д. А вони, в свою чергу, впливають на архаїку, яка здатна, здається, відроджувати і реконструювати історію культури, переплавляючи її в новітні форми.
Міф – квінтесенція національних уявлень, її символ, за яким стоїть метафізичний зміст. Майкл Бекелхаймер намагається відкрити завісу цього явища. Він підводить нас до думки, що своєрідність пушкінського міфу у цьому, що його носії найчастіше усвідомлюють своє перебування у його полі. Викриваючи застарілі уявлення, народжуються нові. Так священик говорить про неспроможність «радянського атеїстичного Пушкіна», і з його монологу випливає інший «добропорядний, православний поет». Це стара чи нова ортодоксія? Успішною є знахідка з розповіддю про Бурятії, де двокультурна особистість через Пушкіна може легко «перемикатися на російськість». У гостях у петербурзькій квартирі у Каті Асмус поетично звучить її світовідчуття: «насправді нічого не змінюється, на столі те ж брудне варення», а далі йде її власна інтерпретація біографії-легенди…
Особливе ставлення до Пушкіна, яке демонструє американський режисер, як і раніше, існує. Геній з екзотичною зовнішністю є символом російської культури, але за загального поклоніння «читається» дуже по-різному. Одні й самі ідеї можуть по-різному переживатися і осмислюватися, отже, існувати у різних системах цінностей. Показовий приклад із діаметрально протилежним ставленням до расових проблем у Росії.
До умовних недоліків можна віднести деяку затягнутість, час на дороги і поїзди використано надмірно, хоча це стало можливістю показати безкраї простори країни. Не було і переклички з Пушкіним в Зарубіжжя, хоча це ще один самостійний і дуже продуктивний вектор пошуків. Але побажання глядацького характеру ні при чому, тому що завдання картини була вирішена.
Фільм показав нам образ поета як соціокультурне явище, тут важлива саме демонстрація, а чи не теоретична сторона. Скільки завгодно можна писати про це в аналітичних статтях, але не донести основні висновки до широкої аудиторії. Через фільм М. Бекелхаймера сказано просто про складне. По-перше, «Пушкін» – культурний код, з допомогою якого відбувається розуміння своєї особистості. По-друге, через цей код формується творча активність, яка створює текст художнього твору. Питання, чому така місія дісталася Олександру Сергійовичу, залишається відкритим.