Українські звички, які шкодять дружбі і кар'єрі в США

Фото: Depositphotos

Зазвичай українцям, які іммігрують в США, не надто важко адаптуватися. Працьовиті і наглядові, ми знаходимо і роботу, і друзів. Чи вміємо організовуватися в великі і активні діаспорні громади.

Але дуже часто завезені із собою «ментальні таргани» — звички у роботі та спілкуванні, які здаються нормальними в Україні, – перекреслюють наші здобутки та обмежують перспективи.

Особливості, про які йтиметься далі, не є звичками, властивими українцям споконвіку, скоріше спадщиною радянських часів. Не є вони й виключно українськими: не менше, а часто навіть більше, за моїми спостереженнями, вони притаманні росіянам та мешканцям інших пострадянських країн та країн Східної Європи. Але для зручності я говоритиму про українців.

Зазначу також, що не всі звички є виключно негативними. Деякі, на мій погляд, було б непогано в малій дозі прищепити американцям. Ну і, звичайно, не всі вони притаманні кожній людині рівномірно. Як кажуть коментатори в Facebook «У всіх все по-різному».

Все описане нижче - мої особисті висновки на базі власного досвіду 12 років навчання і проживання в США і досвіду друзів і знайомих. Коли я говорю «американці» або «в США», я маю на увазі мейнстрім. Припускаю, що в громаді амішів, в бандах з Сальвадору і навіть на Брайтон-Біч очікування дещо інші. Прохання мій опус так і сприймати.

Невміння планувати і дотримуватися планів

У США не обов'язково бути великим босом, щоб мати календар зустрічей і подій. Розписані до хвилини розкладу деяких 9-річних дітей, завантажених школою і спортивними заняттями, можливо, і перебір, але те, що дорослі після пропозиції зустрітися дістають свої календарі і шукають час, яке всіх влаштує, я вважаю чудовим явищем.

Хоча деякі «ментальні таргани» все ще продовжують жити і розмножуватися в моєму власному мозку, в цьому плані я, напевно, народилася американізованої. Шкільний щоденник трансформувався в блокнот майже негайно після закінчення школи, що допомагало мені вчитися в стаціонарі і працювати на повну ставку в газеті. Правда, частково заважало в романтичній життя: не один шанувальник зник, коли на пропозицію побачення, я дивилася в цей блокнот і відповідала: «Добре, наступного вівторка після семи або в четвер, 8 квітня, вранці».

Всіх, хто їде в США, я попереджаю: аналога слову «зателефонуємо» в англійській мові не існує. Що це взагалі означає? Ти мені, я тобі, чи ніхто нічого робити не буде? І якщо в особистих відносинах це ще можна зрозуміти як м'яку форму відмови, то що це означає в ділових відносинах? І головне ж, дзвонять і питають: «А що ти зараз робиш?».

Причому в США нормально планувати на місяць, два, а то й півроку вперед. Весілля взагалі часто планується за рік.

Я пам'ятаю, як в Україні, в 2007 році мене за місяць попросили організувати зустрічі датських чиновників з українськими. Це стало предметом жартів в нашому офісі: хто з наших чиновників знає, що він тоді, в далекому майбутньому, буде робити? Зараз навіть дивуюся, що вони так пізно звернулися.

Оскільки люди серйозно ставляться до планування, то вони цих планів, якщо немає дуже важливих причин, дотримуються. В останні два роки в Україні в мої обов'язки входили зустрічі з депутатами та іншими високопоставленими чиновниками. Зустрічі планувалися, переважно, день в день і часто з такою ж легкістю і в останній момент скасовувалися. Здавалося, що свого часу ці люди сприймали як продукт, який бере участь в постійному тендері - хто подасть заявку крутіше? Згодом я почала діяти як American Airlines — домовлялася про більшу кількість переговорів, аніж фізично могла подужати.

Зайва прямолінійність, критичність і відсутність делікатності

Кожен, хто коли-небудь розмістив «крик душі» в Facebook щоб отримати в коментарях «Спочатку навчися коми розставляти», з цієї душевної рисою українського народу знаком. Відкрию великий секрет: зовсім не обов'язково виправляти всі помилки і вказувати на всі недоліки, які ви помічаєте.

І над цим я сама тяжко працюю. Нещодавно один американський журналіст підвозив мене додому і розповідав про свою роботу за кордоном. «Ташкент – цікаве місто. Але там майже одні росіяни живуть, узбеки – переважно у селах та маленьких містах». «Неправда, — вирвалось у мене проти моєї волі. – Думаю, що там росіян трохи більше 20%». Після чого я дістала смартфон і знайшла інформацію на підтвердження своїх слів. «Ну й навіщо я це зробила? — лаяла я сама себе, виходячи з машини. — Жоден узбек не оцінить, а мої стосунки з ним можуть зіпсуватися».

Моя подруга, яка одружена з американцем, розповідає, як йдучи в гості, він її попереджає: «Кохана, у них новий ремонт, і тобі все сподобалося».

«Критика – це неповага до смаку та судження іншої людини», — повчала мене американська подруга ще на першому році проживання у США. Ми пішли в магазин, вона приміряла сукню і запитала мою думку.

«Меріель, у жодному разі його не купуй. Виглядає, ніби воно зроблено з паперу», — відповіла я.

«З іншого боку, - продовжувала Меріель осмислювати наші культурні відмінності, - якщо ти скажеш, що мені щось йде, то я точно знатиму, що так воно і є».

Такого висновку дійшов автор бестселера «Делікатне мистецтво не турбуватися» Марк Менсон. Він був вражений, коли дівчина на побаченні в Санкт-Петербурзі чітко йому розповіла, в чому він не має рації, і вирішив, що так і треба жити. Я думаю, що він і тут не має рації: пострадянська прямота виходить не від невміння брехати, а від відсутності звички турбуватися про те, як ваші слова будуть сприйняті іншою людиною. "На скривджених воду возять", - цитували міфічну практику доставки води у нас у школі.

По крайней мере, в усіх наведених вище випадках хороша ідея, хоча і лунала в лоб, але без агресії. А з журналістом ми навіть змогли погодитися, що обидва мають рацію: він був в Ташкенті 25 років тому, коли етнічний склад міста був іншим.

У той же час, на жаль, багатьом людям з країн колишнього Радянського союзу властива агресивна реакція на будь-яку думку, яка не збігається з їх власною. Особливо це помітно в соціальних мережах. І якщо мова йде про російську агресію за кордоном, це зрозуміти можна. Але чим можна пояснити потік образ під час дискусії на тему, а де і чи можна в США смачно поїсти?

Неприйняття «невагомих» скарг

Нам властиво відкидати скарги інших, коли ми вважаємо, що вони не є досить вагомими, щоб заслуговувати нашого співчуття.

«Знайшла на що скаржитися. Наші прабабусі в полі народжували/діди собою землю орали/а діти до школи в сусіднє село пішки ходили...», — ось із цієї серії. У США так роблять люди старшого покоління, а українці, на мій досвід, у будь-якому віці можуть приголомшити такою відповіддю.

Ще гірше, коли негативний досвід інших використовується для самоствердження і пошуку недоліків співрозмовника. «У ресторані їжа не сподобалася? А мені нормально. Це просто у тебе шлунок слабкий ». «Дві години на метро добиралася? А не треба в такому селі жити. Я за 10 хвилин дістався ». (Останнє - реальний розмова, в варіаціях якого я неодноразово брала участь.)

Одного разу, ще коли я жила в Україні, мене попросили займатися чотирма волонтерами "Корпусу миру " - показати їм місто, допомогти закупити шампуні, зубні щітки і т. Д. Ми прийшли в якусь забігайлівку і одному з хлопців принесли чай з лимоном, а він хотів без лимона. Офіціантка виправляти помилку не поспішала, і Брайан перебував на межі гострого культурного шоку. Я чомусь встала на сторону закладу:

- У тебе алергія на лимон? — спитала я Брайана.

- Ні.

- Ну так пий.

Таку стереотипну українку, яка закочує очі на «смішні» скарги інших, описала комедіантка Марія Шехата в NewYorkTimes. «Мені дали список терапевтів і тільки одна, українська жінка, була доступна. Хоча вона мені сподобалася, але вона не сильно співчувала мені. Коли я їй сказала, що в моїй квартирі пропадає гаряча вода, вона сказала: «Неймовірно, на що ви, американці, скаржитеся». А коли я їй сказала, що у мене проблема з встановленням чітких меж з іншими людьми, вона відповіла: «І в Росії така ж проблема».

І це - палиця з двома кінцями. Моя сестра, стоматолог, яка теж живе в США, розповідає, що найскладніше в її роботі мати справу з батьками дітей, які у відповідь на будь-яку демонстрацію дискомфорту з боку своїх нащадків, замість того, щоб сказати «Терпи козак, отаманом будеш», починають співчувати і жаліти, викликаючи у них справжню істерику.

Оскільки в цьому плані я мама нереформована, а мій чоловік - колишній військовий, то у нас росте справжній козак. Якщо треба, він може пройти 7 кілометрів, прокинутися о 4 ранку (на літак). Якщо голодує або хоче пити, повідомить нам про цю потребу і буде терпляче чекати її задоволення, ніколи не ниє і ні на що не скаржиться. Це правда, але бачите, як я самоствердитися на недоліки інших - так робити не треба.

Іноді знецінюються не тільки проблеми, а й особистий досвід ( «це тобі здалося») і досягнення ( «це тобі пощастило»), що зовсім негарно.

Непрохані поради

Українці іноді дають поради, про які їх ніхто не просить. Мене найбільше вразив мій знайомий, який зустрівши мене в метро, ​​уважно розглядали мій лоб, тоді (дуже давно) з вуграми, і запитав: «А ти прищики спиртом не пробувала виводити?».

У США (і я знову говорю про мейнстрім) непрохана рада сприймається як демонстрація власної переваги та втручання в особистий простір іншої людини. Навіть на інтернет-форумах, де жінки ставлять питання, щоб інші матері поділилися з ними своїм досвідом, американки обережні. "Це, звичайно, не моя справа, і у всіх свої обставини, але ось у нас вийшло так ...", - випереджають вони рекомендацію про те, як привчити дитину до горщика.

І сподіваюся, що писати про те, що не можна нав'язувати свій життєвий вибір як єдино вірний (коли і з ким одружуватися, скільки і взагалі мати чи дітей, де жити і що є), вже не треба. Це і так зрозуміло, правда?

Але тут не треба плутати з рекомендаціями - якщо ви скажете американцеві, що ви кудись їдете, а він там уже був, то ризикуєте нарватися на цілий список пропозицій, куди вам варто піти, в якому ресторані є і що робити.

Ниття і скарги

Хоча нам іноді важко висловити співчуття іншим: «Воду відключили? Та ви на Троєщині не жили! — багато хто з нас не бачить проблеми в тому, щоб вилити всі сумні подробиці свого життя оптом на іншу людину.

Одна моя американська подруга запитала моєї поради щодо своєї інструкторки з йоги, іммігрантки з України. Та запросила її на каву, після чого за 30 хвилин розповіла всю свою біографію, в якій не було ані промінчика щастя та радості. У подруги, юриста в уряді, було дві версії: або вона самотня і їй нема з ким поговорити, або вона шукає юридичної допомоги. "Це вона так спілкується", - дала я свою оцінку ситуації. З'ясувалося, що жінка встигла розповісти свою історію всім відвідувачам занять, не попросивши про конкретну допомогу.

Водночас, американські психологи радять людям не боятися ділитися своїми бідами з близькими людьми — співчуття оточуючих допомагає зберегти психічне здоров'я, не скотитися в депресію та заощадити на психоаналітиці. Для себе я висновок зробила такий: я сама можу поплакатися, і без осуду вислухаю скарги інших людей, але у вузькому колі сім'ї.

Виховання – це не лише про батьків та школу. Насамперед це те, що ми робимо щодо нас самих. І якщо самовиховання і самовдосконалення на батьківщині може бути корисною річчю, то в імміграції — життєво необхідною. Іноді приїжджі досягають цього легко і швидко, зробивши незначні зміни у своїй поведінці. В інших випадках на це йдуть роки і навіть десятиліття.

Оригінал колонки опублікований на сайті Української служби "голосу Америки".

Переклад тексту підготувало видання "Новий час".

ForumDaily не несе відповідальності за зміст блогів і може не розділяти точку зору автора. Якщо ви хочете стати автором колонки, надсилайте свої матеріали на [захищено електронною поштою]

Читайте також на ForumDaily:

Яке це - бути російським в сучасній Америці

Про росіян в Америці

П'ять речей, які дивують американців у російських

Історії людей, які пережили кілька еміграцій

Записки з Майамі: чому американці поважають ближнього

Як Америка збожеволіла на піднятті самооцінки

Як бачать Америку росіяни: 50 фактів про США

Чому я люблю Америку: три визнання наших іммігрантів

Хочете більше важливих та цікавих новин про життя в США та імміграцію до Америки? - Підтримайте нас донатом! А ще підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook. Вибирайте опцію «Пріоритет у показі» і читайте нас першими. Крім того, не забудьте оформити передплату на наш канал у Telegram  і в Instagram- там багато цікавого. І приєднуйтесь до тисяч читачів ForumDaily Нью-Йорк — там на вас чекає маса цікавої та позитивної інформації про життя в мегаполісі.