Наші в еміграції: як російська сім'я відкрила успішний бізнес в Мексиці

У 1990-ті роки Леонова жили бідно, працювали на заводі в Росії, ніяких перспектив щодо поліпшення життя не намічалося. Зараз у них два ресторани російської кухні в Мехіко, а в Москву вони приїжджають в якості туристів.

Свою неймовірну історію вони розповіли виданню «Афіша Daily».

Фото: Kolobok.com

Ольга Леонова, мати двох дітей, домогосподарка:

«Ми з чоловіком родом з Курганської області, за освітою інженери-ливарники. Криза 1998 року дуже сильно вдарив по нас: ми жили в Набережних Челнах, зарплату на КамАЗі не платили по півроку, сини закінчували школу. Далі їм потрібно було або вчитися і незрозуміло на що жити, або йти в армію, а це Чечня. Не було абсолютно ніякої впевненості в завтрашньому дні. Пам'ятаю, наш головний економіст приносила на обід з дому банку, в якій були тільки вода і вермішель, тому що навіть у неї грошей на м'ясо не вистачало. Було страшно. Кілька наших знайомих давно виїхали до Канади, подейкували, що вони непогано там влаштувалися, і ми теж вирішили спробувати. Ніхто з нас навіть не подумав про те, що можна було б пошукати місце десь ближче, в Європі, наприклад.

У Росії в той час отримати візу в Канаду або США було нереально - їхало дуже багато людей, і час очікування інтерв'ю становило до двох років. Тому ми вирішили їхати через Мексику, де на співбесіду можна було потрапити за три-чотири місяці. Грошей на авіаквитки не було, і ми продавали все, що було, - квартиру, дачу, машину. Рік розпродавали всі наші речі. До нас приходили знайомі, сусіди і питали: «Що ви продаєте?». А ми відповідали: «Ось все! Все, що ви бачите, включаючи квартиру ». У той час люди були бідні і купували навіть барахло - то, що зараз ви б викинули не замислюючись.

Виручених від розпродажу грошей після кризи вистачило на чотири квитки до Мексики, і ще залишилося дві тисячі доларів. У вересні 1999 року ми прилетіли в Мехіко з туристичною візою на два тижні і цими доларами. У нас був джетлаг - кілька днів ми вставали о третій годині ночі і йшли гуляти по Реформі, це центральна вулиця Мехіко, де знаходився наш готель. У тому районі було кілька видавництв, і робочі о четвертій ранку фасували газети, щоб потім розвозити їх. Ми гуляли, дивилися на ці пачки газет, на пальми і думали, що ось вона - нове життя.

Інтерв'ю в посольстві Канади у нас було призначено через місяць, але вже через чотири дні після приїзду ми почали працювати, тому що знадобилися гроші на життя, на візи, на квитки в Канаду. Ходили з російсько-іспанським розмовником під пахвою і по ньому намагалися порозумітися з роботодавцями. Англійського ми не знали, так він нам і не допоміг би в Латинській Америці. Що ми могли робити, знаючи лише кілька слів по-іспанськи? Мити посуд - з нею не треба спілкуватися. Першим знайшов роботу старший син: він мив тарілки в забігайлівці на ринку - як потім виявилося, в жахливо бандитському районі Герреро.

Через сім днів після приїзду довелося з'їхати з готелю, тому що він коштував зовсім божевільну для нас суму, - ми зняли дві мебльовані кімнати. Тобто як мебльовані - бетонний стіл, бетонна ліжко, на ній матрац. У цьому будинку жили люди, які і стали нашими першими російськими знайомими в Мексиці: російськомовних тоді тут було мало, все намагалися триматися разом і знайомили нас, новеньких, з іншими.

Співбесіда в посольстві ми не пройшли. Звичайно, ми вчили французьку, але у нас абсолютно не було розмовної практики, і коли справа дійшла до інтерв'ю з тараторящімі канадцями, ми їх взагалі не зрозуміли. Так, через якийсь час ми ще раз спробували подати документи на еміграцію до Канади, і знову не вийшло. Російські друзі стали твердити нам, що роботи в Мексиці немає, а якщо є, то платять за неї крихти. Тоді ми остаточно зрозуміли, що втратили все, що заробили за попередні сорок років. Повертатися було вже нікуди. Нам навіть пропонували нелегально пішки перейти через кордон в Штати, але на такий екстрим ми не зважилися. Довелося заробляти на нове життя тут.

Чоловік і сини працювали на автомийці. Місцеві спочатку дивилися на них, як на ведмедів в зоопарку, тому що в Мексиці не прийнято, щоб білі люди самі мили навіть свою машину - не те що чужу, - але потім все побачили, що працюють вони добре. Клієнти стали приїжджати саме до них. У нас все ще не було дозволу на роботу, тому одного разу довелося в прямому сенсі тікати від міграційних служб. Потім чоловік взяв каталог місцевих заводів і став розсилати їм резюме. Так він знайшов роботу на одному маленькому приватному ливарному заводик в селі Папалотла в годині їзди від Мехіко. Ми зняли квартиру в дуже гарному місці - у дворі будинку був басейн, цвіли гранати, але по вулицях ходити було страшно: ми залучали занадто багато уваги. Зате завдяки цій роботі нам вдалося отримати нормальні документи і, відповідно, можливість відкрити свій бізнес ».

Фото: Kolobok.com

Володимир Леонов, син Ольги, співвласник ресторанів «Колобок»В Мехіко:

«Справа була так: одного разу ми запросили в гості одну мексиканку, Міріам, і мама, як будь-яка російська жінка, напекла до чаю пиріжків. Міріам нам і підкинула думка заробляти на продажу випічки. Це була безпрограшна ідея - мексиканці цікаві і дуже люблять поїсти. На наступний день мама з двома відрами пиріжків поїхала в університет, де було багато викладачів з Росії і студентів, які вивчають російську. Пиріжки розлетілися за годину. Коштували вони тоді три песо кожен (близько 30 центів), були трьох видів - з м'ясом, яблуками і картоплею.

Ми купили дві сковорідки, плитку, отримали дозвіл і розпочали смажити і продавати пиріжки прямо на вулиці біля свого будинку. Вставати доводилося о п'ятій ранку, о восьмій ми вже виходили на вулицю. Через якийсь час порахували - виявилося, що ми продаємо більше тисячі пиріжків в день. Розширилися, найнявши на роботу кухарок. А потім, через два роки нам несподівано довелося все закрити. Влада сказали, що наше підприємство дуже розрослося і ми займаємо дуже багато місця, довше, ніж передбачалося.

Стало ясно, що пора відкривати повноцінний ресторан з російською кухнею: з першим рестораном ми запустилися в 2003 році. Коли вирішували, як назвати, я подумав: пиріжки - це що? Тісто. А тісто - це колобок. Так і назвали. Мексиканці, взагалі-то, навіть не чули такої казки і дуже часто запитують, що це таке. У підсумку ми перевели казку на іспанську, роздрукували і повісили на стіну. Свій бізнес я зареєстрував в мерії приблизно за годину. Прийшов, заповнив необхідні папери, клерк мені сказав: «Іди працюй, ми тобі потім відправимо документи, що залишилися». Тільки ліцензію на алкоголь довелося отримувати додатково. Податкова приходила до нас за 14 років один раз, перевірити правильність заповнення товарних чеків, пожежні і санепідстанція теж по разу. Місцеві бандити не з'являлися жодного разу.

Все найнеобхідніше для російської кухні тут є, тільки заміну оселедця для салату оселедець під шубою довелося пошукати - знайшли схожу рибу і самі її солили. Саме популярна позиція у нас - це медовик. Мексиканцям подобається російська кухня, 98% наших клієнтів - місцеві жителі. А взагалі з кожним роком в Мехіко з їжею, до якої так звикли росіяни, стає все краще. Зараз тут є і сир, і гречка, і сметана з кефіром, та й ікру знайти можна. А вже про місцеві сири я взагалі мовчу.

Через три роки після відкриття першого ми зробили другий ресторан. Зараз ми займаємо 44-е місце в рейтингу TripAdvisor серед 2800 ресторанів у Мехіко, я дуже пишаюся цим. Кілька років тому навіть були на першому місці — нам надіслали листа з лавровими вінками, але потім хтось залишив негативний відгук про нашу парковку — і ми скотилися вниз. Про нас писали газети, навіть російська Forbes нас включив в свій список дев'яти найбільш примітних ресторанів російської кухні в світі.

Зараз мексиканці намагаються зробити весь вуличний бізнес легальним. Якщо твої продажу не перевищують двох мільйонів песо на рік (близько 114 тисяч доларів), ти підпадаєш під пільговий режим і в перший рік працюєш взагалі без податків, у другій платиш тільки десять відсотків. Протягом десяти років податки поступово підвищуються. При цьому якщо платиш хоч щось, тебе не будуть особливо перевіряти, а то адже деякі не платять взагалі нічого.

Мехіко - величезне місто, і тут дуже чіткий поділ районів на бідні і багаті - зовсім не так, як в Росії. Центр взагалі не престижне місце, а іноді навіть небезпечна, там живуть в основному не дуже забезпечені люди, а райони для багатих розташовані ближче до околиць міста. Мексиканці люблять поїсти і п'ють дуже багато кока-коли. Тут є ресторани, кафе і забігайлівки на будь-який смак і гаманець. Звичайно, національна кухня переважає, але багато відмінних аргентинських, бразильських і уругвайських Асадор, маріскерій, севічерій, бургерной, всяких китайсько-індійсько-тайських і інших закладів. Є райони з пафосними ресторанами, хіпстерскімі, народними - навіть в найбіднішому районі або селі обов'язково буде де поїсти. Хочеш коників, яйця мурашки, м'ясо крокодила? Так будь ласка! А Kolobok, Я вважаю, несе російську культуру в мексиканські маси. Причому найпростішим і приємним способом - через їжу.

Мені подобається місцева кухня, хоча перший рік ми навіть спробувати ці коржі не хотіли, а потім якось втягнулися, і тепер всі ці такос і мічеладу (пиво з лимоном, спеціями і соусами) я люблю майже так само, як наш борщ. Складно звикнути до необов'язковості мексиканців. Є у них сьогодні сто песо на квасолю, коржі і кока-колу - і відмінно, а про завтрашній день вони не думають.

Коли ми приїхали сюди, росіян було дуже мало. Зараз величезний потік, це дуже добре видно по нашому ресторану, куди все частіше приходять російськомовні відвідувачі. Всього росіян тут близько 20 тисяч - в основному в Канкуні і Мехіко.

Сам я відчуваю себе росіянином, стежу за тим, що відбувається в Росії, періодично їжджу туди. Як туристу мені Москва дуже подобається. Відмінно все організовано, дуже чистий і гарне місто, хороший сервіс, смачна їжа. У всіх водіїв «Яндекс Таксі» айпеди, адреса забивають голосом - в Мехіко такого немає. Я не боюся повернутися в Росію, але моя зона комфорту тут - моя сім'я і друзі. Але якщо раптом доведеться все кинути і поїхати - я не злякаюсь почати все заново. Я з усіма можу знайти спільну мову. Це взагалі найпотрібніше якість при еміграції ».

Фото: Kolobok.com

Ольга Леонова:

«Для мене найскладніше було - це вивчити іспанську. На курси ходив тільки чоловік, ми вчили мову як доведеться. Приблизно років через два я заговорила, і тоді проблеми фактично зникли. Великий плюс Мексики - це усміхнені люди. Може бути, сонечко на них так діє. У мене є хороші знайомі мексиканці, але близькі подруги все-таки росіяни - благо нас тут зараз багато. Мексиці ми вдячні за те, що вона дала нам можливість не просто вижити, а й робити бізнес: тут будь-хто, у кого є бажання працювати, може заробити, навіть іноземець. Це - країна можливостей ».

Читайте також на ForumDaily:

Наші в еміграції: життя у французькій провінції

Наші в еміграції: як живеться українці на Філіппінах

Наші в еміграції: як живеться росіянці на Балі

Наші в еміграції: бізнес і життя в Африці

Хочете більше важливих та цікавих новин про життя в США та імміграцію до Америки? - Підтримайте нас донатом! А ще підписуйтесь на нашу сторінку в Facebook. Вибирайте опцію «Пріоритет у показі» і читайте нас першими. Крім того, не забудьте оформити передплату на наш канал у Telegram  і в Instagram- там багато цікавого. І приєднуйтесь до тисяч читачів ForumDaily Нью-Йорк — там на вас чекає маса цікавої та позитивної інформації про життя в мегаполісі.